Чоловік пішов від Людмили у найважчий період її життя, коли обом було вже за 50

В сімейному житті треба бути готовим до всього. Іноді трапляються такі речі, про які і подумати не можна. Люди змінюються з часом і з віком, бо такий закон життя.
Людмила завжди була красивою жінкою. І навіть тепер, після народження дітей, коли їй виповнилося 50 років – вона повсякчас привертала увагу чоловіків. Та й чого їм було не милуватися Людмилою? Висока, струнка, миловидна, з чарівною усмішкою, життєрадісна і товариська – такою Людмила залишалася й тоді, коли стала бабусею. За матеріалами.
А от її чоловік Василь з роками із симпатичного стрункого юнака перетворився на сивого лисуватого товстуна, хоча й був лиш на п’ять років старший за Людмилу.
Та й сама Людмила, дивлячись на свого чоловіка, часто подумки дивувалася: куди поділися його колись привабливі риси обличчя, швидка й енергійна хода, весела вдача? Перетворився на хворобливого товстого стариганя, буркітливого, постійно всім невдоволеного. Хоч як намагалася Людмила втокмачити чоловікові, що про здоров’я і зовнішність треба дбати не тільки жінкам, він лише відмахувався, мовляв, а нащо це йому на схилі віку? Людмила впіймала себе на такій думці: от якби вона аж тепер познайомилася з Василем, то, звичайно, не те що не закохалася б у нього, а навіть симпатії не відчула б.
Як же здивувалася жінка, коли раптом її рідний чоловік, сивий і зморшкуватий пузань Василь, залишив сім’ю та пішов до іншої, значно молодшої жінки! Звичайно, відчувала й гірку образу, адже чоловік пішов саме тоді, коли тяжко захворіла старенька мати Людмили. Весь вільний час жінка відводила догляду за хворою мамою.
Отож Людмила була пригнічена: як Василь посмів залишити її, їхніх дітей, онуків? Та ще й у такий важкий період. І хто ж на нього кинув оком? І взагалі, кому потрібен такий ледащо? Хто на нього зазіхнув,- га? Хотіла хоч мигцем поглянути на ту жіночку, яку її Василь чимось зацікавив… Чи то вона його чимось причарувала? Цікаво, чим же?
Людмила подумки лаяла свого невірного Василя на всі лади. Минали тижні, місяці, а Людмила не подавала на розлучення, бо весь вільний від роботи час клопоталася коло хворої матері. Але вирішила: щойно мама почне одужувати, Людмила поквитається з Василем. Ти бач, волосся сивіє, а дід дуріє.
На жаль, старенької матері невдовзі не стало. Після цього Людмила довго не могла оговтатися. Про Василя Людмила намагалася не згадувати. Але незабаром він сам про себе нагадав. Якось вихідного дня жінка розвішувала на подвір’ї щойно випрану білизну. Раптом із будки виліз їхній пес Рекс, гавкнув у напрямку паркану, а потім чомусь заскиглив, радісно махаючи хвостом. «Кому це він так зрадів?» — подумала Людмила і теж подивилася на хвіртку. Там стояв якийсь літній чоловік у пальті, що повисло мішком на його худій постаті, в кашкеті, з-під якого стирчало сиве волосся.
Людо, здрастуй, це я, — тихо сказав чоловік. — Можна мені увійти?
Не чекаючи відповіді, прочинив хвіртку і ступив на подвір’я. І лише зараз, уважно придивившись до гостя, Людмила впізнала у ньому Василя. Як же він змінився за рік: схуднув, змарнів, став наче нижчим.
—Знаю, що винуватий, — хрипло мовив Василь. — Розумію, що пробачити мені важко. Але, якщо зможеш, прости. Я хочу повернутися до рідних.
Людмила стояла, тримаючи в руках тазик ІЗ мокрою білизною, дивилася на свого колишнього чоловіка і мовчала. Скільки разів вона уявляла собі цей день, коли Василь прийде покаятися, попросити пробачення! І як вона хотіла виявити свою принциповість, як хотіла висловити, що думала про його мерзотний учинок, а потім прогнати!
Але тепер, дивлячись на цю зсутулену постать, зустрівшись із поглядом тьмяних очей, Людмила раптом зі здивуванням зрозуміла, що вся її  неприязнь до нього кудись зникли. Натомість відчувала безмежний жаль до цієї людини.
— Заходь у хату, мені треба розвісити білизну, — нарешті спромоглася сказати.
Василь почовгав до вхідних дверей, а в Людмили знову защеміло серце від жалю: так, він і справді хворий! Жінка раптом злякалася, бо ж тривалий час після Василевої зради бажала йому всього найгіршого. Недарма ж кажуть, що наші думки матеріалізуються!
Василь уникав розмов про своє життя, та Людмилу це не дуже й цікавило. Точніше, цікавило, але вона розуміла, що їй буде неприємно слухати цю історію, тому й ні про що не розпитувала чоловіка. Він же розповідав про погане самопочуття, про те, що та жінка, дізнавшись про його хвороби, почала ставитися до нього по-іншому. Здоров’я Василя не покращувалося. І в їхньому сімейному житті з’явилася тріщина. От він і вирішив повернутися.
І знову Людмила втрималася від зловтішних коментарів. Хоча хотіла наговорити йому чимало неприємного. Сказала лиш:
— То тебе Бог покарав…
Полягали спати в різних кімнатах. Людмила ще не знала, чи у них із чоловіком відновляться колишні стосунки. Але була впевнена, що вже не прожене його. Адже це гріх — гнати від себе хвору людину, яка покаялася, визнала свою провину. Мабуть, треба Василеві пробачити. І думати тепер про нього треба тільки позитивно.
А Василь потроху знову звикав до рідного будинку, тішився внуками, намагався допомагати в господарстві. «Хоче спокутувати свою провину, — думала Людмила, спостерігаючи за чоловіком. — Ну, нехай, це йому корисно, може, швидше одужає».
Колегам жінка не хотіла розповідати ні про те, як її Василь пішов із дому, ні про його повернення. Але, як кажуть, земля чутками повниться. Невдовзі колеги почали розпитувати жінку про те, як же все трапилося. І, на свій великий подив, Людмила зрозуміла, що вони схвалюють її милосердя, бо ж це по-людському, по-християнському. Доля неодмінно винагороджує тих, хто здатен пробачати!
Поступово Людмила змінила мислення. Подумки бажала чоловікові одужати, набратися сили. І Василь почав змінюватися просто на очах: випрямився, на щоках з’явився рум’янець. Було видно, що чоловік одужує, набирається здоров’я, в ньому знову пробуджується радість до життя.
Людмила була задоволена. Значить, правду кажуть, що наші думки матеріалізуються. Чого побажаєш людині, те й справдиться. Повеселішала, щодня у піднесеному настрої поверталася додому, бо ж у їхній сім’ї знову запанували мир і злагода. «Отже, я все роблю правильно, — думала жінка. — І нехай так буде завжди».
Юрій БАГРЯНЦЕВ.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Коментарі

Додати коментар

Залишити коментар

оновити, якщо не видно коду