У селі Теребля похований невідомий німецький солдат часів Другої Світової війни

…Проїжджаючи асфальтівкою в бік села Теребля, з вікна маршрутки чи власного автомобіля  вдалині кожен побачить побачить невеликі гори. І, напевно, зверне увагу на одну, яка особливо виділяється на фоні інших,  нагадуючи хвіст великого літака. Це гора Городище, з крутими схилами, покритими листяними деревами та кущами.
…Недільного ранку, 22 жовтня 1944 року Тереблю було звільнено від  угорських військ, які ще напередодні залишили село. Радянські солдати мирно, без стрілянини, зайшли в село, де місцеве населення їх зустріло з червоними прапорами. Основна частина військ та техніки не затрималась у селі, пішли далі, в бік сусіднього Вонігова.
Для підтримання порядку в Тереблі  залишилось з десяток рядових солдат з командиром, старшим лейтенантом, який одночасно став комендантом для створення Народного комітету та народної міліції.
Для села настали мирні, спокійні дні, люди займались  своєю буденною працею.
Проте 26 (27) жовтня 1944 року сталася несподівана подія, яка сколихнула всю Тереблю і закарбувалася в серцях багатьох сельчан.
За горою Городище знаходиться присілок Нижній Росул, де проживає багато сімей. На краю, під лісом, на невеликій галявині стояла одинока хатина з дворогоспдарством багатодітного газди Антала Івана. З самого ранку день видався спокійним,  ніщо не віщувало лиха. Іван з дружиною Анною, як завжди, встали ще вдосвіта. Чоловік на ґаздівстві порався біля коней, корови, овець. Жінка біля плити готувала їжу для сім’ї. Діти, вже дорослі, повставали і стали допомагати батькам. 
Газда Іван, який виріс у лісі, мав добрий слух, вирізняв будь-який шурхіт, знав повадки дикого звіра чи благородного оленя, як співає кожна лісова пташка. Проходячи по двору від хліва до хати та оборога з сіном, що неподалік в лісочку, почув тихе шарудіння, хруст сухих гілок та слабкий людський  гомін. Але не звернув на це увагу. Може, людина з села вийшла працювати на свою ділянку…
Тим часом  Анна покликала всю сім’ю до сніданку. Помолившись, поїли. Коли вставали з-за столу, почули як надворі стала зле гавкати собака, даючи знак, що з’явився чужинець.
Іван, як старший у хаті, вийшов надвір, де побачив  німецького солдата із зброєю в руках. Від несподіванки, по спині пішов холод. Німець підійшов і, махаючи руками, став жестикулювати, промовляючи деякі слова, даючи знати, що він голодний і хоче їсти. Іван прийшов до тями, втихомирив собаку і став жестами щось пояснювати чужинцю. Той  махнув рукою  в бік невеликого лісочку, з якого вийшло ще шість німців у формі та при зброї.  Іван зрозумів, що цей, зранку спокійний день, не принесе нічого хорошого. Помізкувавши, запросив німців до хати. Усі сиділи тихо, дружині пояснив, що хочуть ці військові. Діти повставали з лавок і дали можливість присісти незваним гостям. Іван наказав дружині варити їсти, а німцям жестами та знаючи деякі німецькі слова (чув у Руському Полі, як місцеві німці говорили по-німецьки), пояснив, що в хаті немає що варити, бо зранку все з’їли. Іван думав про дітей. 
Одного сина попросив принести сухих дров з сараю: «Принеси і зроби так, щоб більше в хату та на подвір’я не повертався». Другого сина послав з відром за водою: «Але не вертайся». Третьому: «Бери коней, веди в ліс, не повертайся». Четвертого сина послав з глечиком за ропою, з тим же наказом. Дочці Василині, котра  допомагала мамі, підказали іти до далекого сусіда по молоко. Інша, Марія, теж пішла до сусідів зичити на токан муки мелайної. Не повернулась. Одному із синів господар наказав дати знати у село, що до його хати з лісу забрели озброєні супостати.
Поки він давав розпорядження своїм дітям, непрохані гості, сидячи на лаві біля столу, побачили під рушником вчорашній токан. Кожний взяв по шматочку і став жадібно їсти. Видно, дуже зголодніли, бо відсиджувались десь у темному лісі, поки пройде фронт. Голод примусив шукати їжу, тому набрели на самотню хатину Анталів під лісом, господаря якого по-місцевому знали як Мигальця.
Поки дружина Анна готувала їжу на сімох, Іван заніс до хати бербеницю з бринзою, солодке молоко розлили у дерев’яні тарілки, подали гарячий токан. Німці взялися за ложки.
У селі, на новому уряді (сільраді), почувши, що в лісі, у сім’ї Анталів перебувають німецькі озброєні солдати, негайно сформували групу з радянських воїнів та місцевої  народної міліції, яка вирушила до присілку Нижній Росул. Тим часом повідомили  і в Руське Поле (ця частина землі з присілком як хутір, відносилася до села).
Місцеві люди добре знали, де знаходиться  оселя  родини, і тихо оточили її. Старший лейтенант дав німцям команду  добровільно здатися, але у відповідь пролунала автоматна черга. Почалася перестрілка. Іван з дружиною полягали на земляну долівку в хаті і стали чекати смерті. Фашисти вибігли з хати і зайняли кругову оборону: хотіли прорватись до лісу. Декілька разів їм було запропоновано здатися добровільно, ті у відповідь відстрілювались і важко поранили лейтенанта в груди. Вороги побачили, що їм так просто не вирватись з оточення і підпалили оборіг з сіном. Думали, що вітер віднесе важкий дим у напрямку лісу, знаючи, що пресоване сухе сіно більше димить. Легкий вітерець постелив дим низько над землею в бік рівнини.
На допомогу тереблянцям приїхали руські солдати та добровольці-руськополівці. Після довготривалого бою німці на жердині вивісили білу матерію. Шістьох було взято в полон. Пішою ходою під конвоєм, попри старий ліс «Панська хаща», їх було доставлено в Руське Поле.
Коли колона проходила повз хащу, один із них попросився «до вітру». Його пустили, але він зник.
Далі солдат відправили в Тячів. На тимчасовій переправі  через річку Тису, п’ятьох  було передано  росіянам на румунському боці. Далі їх доля невідома.
З розповіді бабусі Несух-Федорін Анни: «Коли сталася ця подія у  сім’ї Мигальців (Анталів), мені було 9 років. Не дивлячись на це,  була дуже допитливою, хотіла все знати і бачити. Коли старші діти почули про трагедію, зібрались групою, і я пішла за ними. На річці Теребля був хороший дерев’яний бирь-місток. Убитий німець знаходився на Моркляниковій долині, коло потічка. Лежав горілиць, дивився в небо, на ногах мав шкіряні чоботи. Через три дні ще раз прийшла дивитись зі старшими дітьми на вбитого, тіло якого лежало боком у білому спідньому, бо хтось його роздягнув і роззув.
Труп пролежав три дні і став чорніти та смердіти. Антал Іван, маючи власних коней, разом з синами на четвертий день загорнули його в простирадло  і обв’язали конопляним мотуззям. Поклали на віз, відвезли на цвинтар, на краю якого викопали не дуже глибоку яму і поховали. За православними законами, якщо не знали, якої віри покійник, його потрібно було поховати тільки на краю кладовища».
Про це місце знають багато тереблянців.
Займаючись вивченням  історії с. Теребля, часто доводилось чути від старожилів про цю подію, яка сталася восени 1944 р. Силами нашої сім’ї у 2018 році над могилою було забетоновано цементну плиту. За власні кошти один односелець замовив чорну мармурову  плиту. За його бажанням він залишився інкогніто. Епітафію написав автор, а переклад на німецьку зробила дівчина з Новобарова, яка працювала в Німеччині. 
Зі старшим сином Іваном та дружиною Любою ми впорядкували могилу. На мармуровій плиті викарбувано українською та німецькою мовами:
«Тут похований невідомий німецький солдат, часів Другої Світової війни, який загинув біля с. Теребля 26 (27) жовтня 1944 року».
Цей епізод неодноразово переказували прямі учасники події – сини  Антала Івана – Василь, Іван, Микола, Михайло, дочки Василина та Марія, місцева жителька-сусідка Анна С.
Колишній солдат-доброволець Габор Іван, який жив при центральній дорозі, часто згадував про тих німців, які були полонені  в Мигальців (Анталів). Він тоді тимчасово охороняв переправу через Тису біля Тячева. Німців передали солдатам на румунському боці. Видно, вони опинились у нересницькому військовому таборі Фокшани, який знаходився на території Румунії. Доводилось чути розповіді про німця і від місцевого жителя Гусака Юрія.
При похованні невідомого німецького солдата не було заупокійної молитви. Пройшло 76 років – могила не запечатана. Якої віри він був – невідомо. Можливо, про це прочитають жителі Закарпаття німецької національності і виявлять бажання приїхати зі своїм пастором  помолитися на цій одинокій могилі...
Степан Чопик-Микунда, с. Теребля.


Коментарі

Додати коментар

Залишити коментар

оновити, якщо не видно коду