Художник-мольфар малював по франціях – канадах, а в рідному Закарпатті майже невідомий

20171128_112743
Ми познайомилися з Іваном Белеєм торік на відкритті картинної галереї робіт 13-ти уродженців села Керецьки на Свалявщині. Саме там розповіли, що «то такий чоловік!» – поїздив світами, член асоціацій художників Франції, Канади, а тепер повернувся додому. Тоді вперше побачила його живопис, графіку до книжок. І ось нещодавно вже в редакції в Ужгороді записувала матеріал для статті, тим паче, що був привід – 14 грудня гостю виповнилося 80 років. Він переживав, бо перед поїздкою не встиг скупатися в річці. Замерзла вода…

«Мама малюнки палила…»

«Я народився у Керецьках. Хрещений у церкві. А потім пригадую Прагу. Батько в бездітних багачів працював, пані закохалася в нього, – розповідає Іван Белей. – Маю з тих часів старе фото: мама, тато, я сиджу на стільчику, …і печатка – 1939 рік. Коли почалася війна, батько вирішив повернутися додому. А мій дідо Федір по америках ходив.
Про нього навіть енциклопедії пишуть. Добре пам’ятаю, коли вернувся зі США чи Аргентини, я мав років 5, і в нього фігурки ліпив із глини, малював. Він був мольфаром, мене теж навчив трави збирати. Гора наша Кремнянки, бо в ній натуральний кремній є. Там дідо мав землю, були купелі, приїжджали люди з усіх усюд. Я постійно крутився біля нього. Саме він прищепив мені любов до творчості, все казав: «Ти лиш малюй, малюй». Помер у 1953-му, коли й Сталін, бо захворів. Я ж закінчив тільки 6 класів. Не дали мені вчитися, мовляв, знаєш писати, то й добре. Мама палила всьо, што малював. Ну, що робити, село!»

Сталін на циферблаті

Малювати по-справжньому Іван Белей почав, коли пішов у армію: «Зо мнов служили грузини, просили на маленькому циферблаті годинника малювати портрети Сталіна й Леніна. Мода така була. Ніхто не міг цього зробити, крім мене. За це отримував гроші. Але потім відмовився, бо подумав, що гріх великий тих чортів малювати. По сьогоднішній день відчуваю за собою вину. Хоча опісля ніколи на картинах «вождів» не зображав. Служив у льотчика Покришкіна, а затим викликали мене в Київ, де малював, газету робив про те, як солдати вчаться, працюють. Потрапив у штаб, мені платили й не хотіли вірити, що лише 6 класів закінчив. «Ты, наверное, все девять имееш!» – казали. Вже коли повернувся додому, в сусідніх Березниках закінчив ще два класи у вечірній школі робочої молоді, то здобув середню освіту».

замість монастиря – в інститут

«Поїхав я у Київ вступати в художній інститут, – веде далі мій співбесідник. – Із першого разу провалився, став студентом із другого – в 1963-му. Хоча після «робочої школи» спочатку подався у столицю, щоб… стати ченцем. Збирався у монастир, що біля собору Андрія Первозданного, аби навчитися іконопису. Думав, матиму душевний спокій. Прийшов, а мені повідомили, що монахи переїхали в Одесу. Але туди я не хотів…
Словом, інститут. Ще в армії мріяв про книжкову графіку, бо в ній усе: композиція, колір, малюнок. Якщо знаєш це, то будеш і скульптором, і живописцем. Із Скакандієм, Петрецьким учився. Випадково потрапив до народного художника СРСР Василя Касіяна. Він – академік, геніальна людина. Тетяна Яблонська у нас викладала. Прекрасна жінка. Були й інші імениті наставники. Іконографію я теж учив, хоча в ті часи це не віталося. Зрештою моя дипломна робота на всесоюзній виставці в Москві потрапила в десятку кращих, навіть книжечкою її видали накладом у 2 мільйони примірників!
Якось Касіян лікувався у Феофанії. Викликав мене: «Хочу тебе доцентом до себе забрати. Але доведеться вступити в партію, бо не можна інакше». «Не можу (я мав тоді 31 рік). Знаєте, я людина творча, одинак, а партія вбила наше відродження», – відповідаю. Потім мені передали, що Касіян назвав мене справжнім художником, чистим, як крижа, бо не йду на компроміси.
? Французька газета – про І. БЕЛЕЯ
Французька газета – про І. БЕЛЕЯ
В Музеї історії у столиці тепер є мій рельєф «Київська Русь». Він завдовжки 14 м і заввишки 2. Десь у 1973 – 1975-му конкурс був. Величезний зал, трибуни заповнені. Комісія переді мною. Я вдягнув чорну сорочку, хрестик срібний. Коли демонстрував роботу, то хрестик випав. У залі тиша. Все, думаю, пропав. «Вірите в Бога?» – спитали. «То моє персональне, батьківське». «Ви член Спілки?» «Ні.» «То пишіть заяву». Я не вступив тоді. Не хочу й тепер. Бо там більше половини тих, котрі нич варті. Спілка – це мають бути тільки таланти».

Кінохроніка

Працював Іван Белей штатним художником і на кіностудії ім. О. Довженка. «То було, коли інститут закінчив, – пригадує. – Малював до фільму «Три мушкетери» Олександра Дюма, до «Нюрнберзького яйця» Михайла Коцюбинського, «Правди й Кривди» Михайла Стельмаха тощо. Останній дуже задоволений був роботою. Давали мені тільки найвідповідальніші завдання. Тоді у школах крутили ті фільми через проектор. Тепер теж варто би повернутися до цього. Так легше твори дітям запам’ятовувати. В той період і розжився на квартиру в Києві.

Розписи церков

Іван Белей розписав 7 церков, три з яких – безкоштовно. Й не тільки на Закарпатті, а й у Канаді, Росії. Одна з них – у селі Сасово на Виноградівщині. Донька тутешнього священика вийшла заміж за сина відомого закарпатського художник Федора Манайла. «Тут платили мені за роботу, кілько могли. Розписав «Таємну вечерю». Но і прийшов Манайло до свата, питає: «У вас у церкві такі оригінальні роботи, ко то розписував?» «Як думаєте, кілько сьому чоловіку, што малював, рокув?» – поцікавився у відповідь священик. «Десь 50», – каже. А мені тоді було 32 – 34. «Хіба у нас на Закарпатті є такі художники?» – здивувався Ма­найло. «Йсе Белей». «А-а-а, сись може».
В Оноці на Виноградівщині розписував храм таємно. У Берегові той, що біля мосту в центрі, – так само. А за Уралом коли малював, так люди там розвалили церкву ХVІІ століття. Все начиння викинули. На душі кішки шкребли. Боги якісь монголоїдні. Лики ніби усміхаються, але таке страждання в очах…»

Бельмондо і Канада

«Якось у 1991-му запросили мене на виставку у Францію, то там і залишився, – продовжує Іван Белей. – Два роки жив у Франції, мав знайомих актрис, знався із Жаном-Полем Бельмондо. В Луврі познайомилися. Іноді складається враження, що доля мене сама зводить із людьми. Жив у однієї художниці три місяці, котра теж людей лікувала. Мала хворого чоловіка-німця, я його вилікував. Я там ікони писав.
Із Франції поїхав у Канаду. Зробив виставку. Мій триптих про Голодомор тоді викупили й повезли в Англію. Якось на виставку прийшли близько 20 дітей багачів. Після зустрічі зі мною почали малювати. Запрошували бути маестро для них, але відмовився. Я там розписував храм святого Йосафата – майже нічого не заплатили за це. В місті Ніагара-Фоллс у провінції Онтаріо ікони малював. Чим Канада запам’яталася? Дисидентів зустрічав. Мав виставку в Торонто. А членом асоціацій художників Франції та Канади став дуже просто. В них бачать роботи, то автоматично приймають. Не знаю, як би доля склалася, якби залишився. Але там життя таке чуже… То для мене все мертве. Хоча там і виставки, й пенсія могла бути гарна. Та з’їдала мене іржа. Все шукав місце, де б мені було комфортно, з позитивною енергетикою. Відчував, що недобре мені тут…»

«Мені вже 80, а я не зробив, що хочу…»

«Я тутешній, але не приріс тут. Мотався світами. Й тепер – то Київ, то Керецьки, то Приборжавське, де дружина… Навіть у побутових клопотах, якщо ти митець, то маєш усе могти. Художники епохи Відродження – Мікеланджело, Леонардо да Вінчі – все вміли, бо вони творці. От у Приборжавському нам дошки привезли, і я сходи в будинку якісь такі «натворив»… «Хто робив?» «Іван». «Та він не тільки малює?!» Я розрахував все до дрібниць, як Леонардо (Сміється. – Авт.). «Видиш, дала би сь півтора тисячі доларів, – кажу жоні. – А я зробив безплатно за два тижні».
Без названия (1)
У Київ мушу їхати, бо комунальні платити треба. Та й я не можу без класики, мушу піти у храм, у філармонію. Йсе не броварство, а потреба. На дачі в Києві малюю. Роблю ікони з сусальним золотом. Нико не робить такі. Секрет не видаю. Спілкуюся з академіками. Коли  я тут, на Закарпатті, то це світ мольфара, а там – людський, духовний. Тут маю музику вітру, птахів. Моржую там на Кремнянках, воду п’ю, бо вона живуща. Вода така студена, залізеш – а на душі тепло. Пікнік собі влаштовую. Сам. Звідти з гори тягну до 30 кіл на собі всяких трав, каміння. Раз зустрів односельчанку, то дивувалася, чому кросівки на пличох несу, а йду босий. Я пофіглював, мовляв, чи знаєте, які вто дорогі амеріцькі кросовки, шкода їх пірвати. «Чудный ты, Йване», – відповіла.
Якось у лікарню в Іршаву повіз дружину, то вирішив заодно й сам перевіритися. Молоді медсестри, роблячи УЗД, подивилися на мене здивованими очима й запитали: «Що вас турбує?» «Дуже турбує…вік», – кажу. Коли сказав, скільки мені років, то не вірили, цікавилися, як зберіг усі органи такими молодими. Сказав, що малюю.
З роками змінюються й цінності. Я їжджу на «Запорожці», дружина сміється. Люди добрі, та я собі як сяду, а машинка дир-дир-дир. Головне, що їде! У 1975-му мав «Волгу», тогди тут її не мав нико. В той час хотів сісти в дороге авто, а тепер…» – робить паузу мій співрозмовник.
Каже, що не стежить за закарпатським мистецтвом: «Не маю інтернету й часу нема. З Володимиром Микитою (народний художник України) дружимо давним-давно.
Останніми роками рідко бачимося, хіба на виставках у Києві – там його донька Оленка живе. Іноді зідзвонюємося. Знав Ернеста Контратовича (Закарпатський художник, нині покійний, – Авт.). То сята людина».
«Вам 80. Це певний підсумок? Як почуваєтеся?», – запитую. «Втомився від усього, – відповідає. – Ота мораль, атмосфера, ситуація у світі вбиває. Я переживаю, що відбувається. Й боюся, що це надовго. Новий люд здичавілий, сятости ниякої. Стає некомфортно. Душа має бути файна, а тіло мош намастити, загримірувати, актора зробити. А от душа має світитися. Часто говорю з людьми, ім’я не запам’ятовую, тільки енергетику списую, стягаю. То від природи. Дуже відчуваю негатив».
«Ви ж кажете, що мольфар. То, можливо, рецепт протидії знаєте?», – веду далі. «Не з’являтися в таких місцях, де є негатив. Природу теж шкода, що зараз із нею роблять. Іноді мені сниться Канада, што я там, у позі лотоса піднімаюся в повітря. Просипаюся, а я на землі», – розповідає.
«Ви вірите в Бога?», – цікавлюся в Івана Белея. «Як мош у Бога не вірити?! – дивується. – Я не ортодокс, не б’ю поклони. Пощуся, не їм, што не треба». На запитання, чи комфортно йому не мати постійного місця проживання, одказує: «Люблю бути вдома, але коли ти довго на одному місці, то починаєш атрофуватися. Хоча радість насправді тут, де живу». А на останнє запитання – скільки хоче прожити – відповідає: «Доки можу працювати, думати. Боже, мені вже 80, а я ще не зробив то, што хочу…».
Оксана ШТЕФАНЬО, НЗ